Бій під Крутами – 29 січня 1918 року

Вже більше ста років тому близько 400 курсантів і студентів стримали наступ на Київ майже чотиритисячної армії більшовиків. Бій на залізничній станції «Крути» тривав понад п'ять годин. Затримка просування армії Муравйова дала можливість укласти Берестейський мирний договір, що означав міжнародне визнання української незалежності. 

В січні 1918 року радянські війська розпочали наступ на УНР. Зі сходу насувалися війська Муравйова, Березін наступав з Півночі. Українські війська були неспроможні чинити опір. 28 січня радянські війська зустрілися на залізничній станції Бахмач, відтіснивши українців до станції Крути. Червона армія налічувала близько 4000 бійців, українська – близько 500, більшість з яких були просто студентами та юнаками. Не говорячи вже про рівень озброєння обох сторін.

Муравйов, що командував операціями проти УНР, на одному з мітингів сказав: "Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо".

Протистояв російському командиру сотник Федір Тимченко. До того часу дух української армії занепав, багато бійців, що знаходились під його командуванням, повернулися до Києва. Тому Тимченко хотів відвести своїх солдат подалі, до Ніжина, доки не отримав з Києва повідомлення, що їм на допомогу йде підкріплення. Однак, українське командування неправильно оцінило становище: вони очікували наступу з Полтави, а не з Бахмача. Боєздатні підрозділи, що налічували близько 500 бійців, спрямували саме туди. А до Крут повернулися морально і фізично виснажені юнаки, а також кілька бійців Помічного куреня Січових Стрільців, створеного з ініціативи українських студентів. Вони майже не вміли користуватися зброєю, та й мали її небагато.

Однак на озброєнні у них був патріотизм, тому хлопці без вагань подались рятувати рідну землю. Зі спогадів очевидця: "…треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави".

Згідно із спогадами Гончаренка, втрати українців склали близько 250 бійців – поранені, вбиті, зниклі.
Через наближення червоної армії, потяги були змушені вирушати, не дочекавшись інших. Юнаки продовжували обстрілювати ворогів з вікон. "Страшний день ще гудів у нас в ухах, а втрати в людях, понесені в ім’я державності, взивали до помсти".

Історія студентської чети, яка налічувала близько 30 бійців, і яку вважали зниклою, закінчилась трагічно. Блукаючи в темряві бійці вийшли до станції, вже на той час зайнятої радянськими військами. Всі хлопці потрапили до полону. Одного з офіцерів відразу застрелили. Інших із значними зусиллями вмовили залишити в живих. 31 січня, коли радянський потяг від’їжджав від Крут, його зупинили. Хлопців вивели і розстріляли розривними кулями. Помирали хлопці під слова "Ще не вмерла України..".